Мій дідусь… Я пригадую його:
Мозолисті, натруджені руки,
Добре серце, що знало біль й муки
І тривалі із дітьми розлуки.
Він молився, живучи вірив:
Діти всі «прилетять в гніздечко»,
Добре зерно на світі сіяв
Ділом, поглядом та словечком.
Пригортав до грудей онуків,
Щиро зичив їм тільки щастя,
Любив рими небесних звуків,
Проганяли вони нещастя.
Він трудився, неначе бджілка,
І для мене взірець залишив.
Розцвітав, як барвиста гілка,
Не гордився, а інших тішив.
По слідах ідучи Ісуса,
В серцях ближніх слід залишив,
А Він вірний, його не лишив
На землі, вірю й в небі втішив.
І молитви Христом почуті!
Алілуя, спасенні діти!
Ми щасливі, одіті, взуті,
На могилку поклали квіти…
Спочиває дідусь і тато,
Полишивши земну рутину.
Ми із ним ще колись стрінемся,
В синім небі… та в цю хвилину
На землі ми живем, мешкаєм,
Шлях дочасний, як всі торуєм.
Дідуся свого пригадала.
«Дай, щоб вірність, як він, тримала».
2017
|
